Віковічний каштан

Село Шубків, з його давньою та грандіозною історією, зберігає у своїх межах не лише спогади про минуле, а й живих свідків тих далеких часів. Одним із таких свідків є величний каштан, що стоїть у центрі колишнього парку Чапличів, нагадуючи про століття, що минули.

Перші згадки про Шубків датуються 21 липня 1445 року, коли село належало волинському бояринові Петрашку Ланевичу-Мильському. Згодом, наприкінці XVI — початку XVII століття, село перейшло до роду Чапличів. Саме вони в центрі села над ставом побудували свій маєток та висадили парк з рідкісними для тих часів деревами. Одним із таких дерев став гіркокаштан звичайний (ще відомий як кінський каштан), який привезли з Європи.

Маєток Чапличів пережив буремні події: селянсько-козацькі повстання під проводом Северина Наливайка у 1596 році та Максима Кривоноса у 1648 році, які звільнили територію від польських шляхтичів. 1667 року польське шляхецтво повернулося на територію громади, а з ним пишні святкування в маєтку та на території парку поряд. Також відомо, що до 1863 року село та маєток належали Тадеушу Дзюрбицькому, спадкоємцю роду Чапличів. В різний період селом володіли шведські родини, київський воєвода Юзеф Потоцький, а також сини Станіслава Любомирського.

Унікальний план 1871 року, відомий як «Геометріческій спеціяльний планъ земель Волынской губерніи, Ровенского уезда Тучинской волости крестьян собственников села Шубкова», зберіг згадку про «Панську усадьбу», що стояла серед парку, який сьогодні вже майже зник. У 1895 році парк і маєток перетворили на штаб Шубківського полігону для царських військ. Подальші згадки про цей маєток датуються 1924-1939 роками, коли тут функціонувала Рільнича хмелярська школа для чоловіків, а з 1939 по 1941 рік тут діяла шестикласна школа з власною паровою електростанцією, водопостачанням та каналізацією. Частина парку була знищена під час прокладання водогону та водовідведення. По закінченню Другої світової війни лише кілька дерев в парку залишилися як свідки минулих епох.

Сьогодні серед тих небагатьох дерев стоїть Віковічний Каштан, якому у 1969 році, до його 300-ліття, було присвоєно статус пам'ятки природи місцевого значення. Каштан занесли у Всеукраїнський перепис найстаріших дерев України, і він став символом сили та стійкості Шубкова. З його величезним стовбуром у 4,6 метра в діаметрі, висотою 26 метрів і розлогою кроною, що тягнеться на 16,94 метра, каштан немов би тримає на собі всю історію цього місця.

Легенди, що оточують Віковічний Каштан, додають йому ще більшого значення. Одна з них розповідає про козака, що був поранений у бою і, намагаючись врятуватися, зупинився біля ставка. Вороги наздогнали його і вистрілили просто в серце. Але сталося диво – замість того, щоб впасти, козак перетворився на могутнє дерево, каштан. Відтята гілка та велике дупло в серці стовбура нагадують про його рани.

Інша легенда розповідає історію кохання між козаком та дочкою шляхтича з маєтку. Оскільки такий союз був приречений, закохані могли лише зустрічатися таємно в тіні каштанів парку. Під час визвольної війни, коли повсталі селяни виганяли або страчували паничів та їх сім’ї, козак сховав кохану в своїх обіймах. Але розлючені повстанці не пожаліли закоханих і вбили їх обох. На місці страти козака виріс могутній каштан, в центрі якого було дупло у формі серця – його кохана навіки залишилася в мужніх обіймах.

Щоразу після дощу із дупла дерева витікає червона «кров» (склад деревини зафарбовує дощову воду в червоні тони), яку місцеві вважають символом пам'яті про загиблого захисника рідної землі.

Віковічний Каштан стоїть як мовчазний свідок історії, що пережив століття війни, змін і руйнувань. Він продовжує жити, тримаючи у своїх гілках легенди, що передаються з покоління в покоління, зберігаючи пам'ять про минуле Шубкова і його величну історію.

Серед села, де я живу,

Близенько мого дому,

Росте той свідок, що йому

Про все й усіх відомо.

Йому вже десь під триста літ,

А скільки він побачив!

І скільки він вже пережив,

Та все стоїть, не плаче.

Він пам’ятає козаків,

Отих наших завзятих,

Ходила слава і про них,

Та буде він мовчати.

Якби він все нам розповів,

Могли б ми більше знати,

Та може він лиш солов’ям

Про те все розказати.

А солов’ї, як ті митці,

В пісні все те вливають:

Смуток в них, і радість, й жаль,

І все це серце крає.

Отож давайте берегти

Цю нашу пам’ятку єдину,

Що свідком є подій в селі

І долі України!

Оксана Дем’янюк (2002 р.)