Трохимчук Микола Михайлович (07.09.1968 - 03.11.2022) с. Котів
Трохимчук Микола Михайлович
Микола народився 7 вересня 1968 року в селі Котів. У 1975 році він пішов до Котівської середньої школи, яку закінчив у 1985 році. Після школи вступив до училища в селі Клевань, де здобув професію фрезерувальника.
Після завершення навчання Микола був призваний на службу до армії, де служив у танкових військах. Життя Миколи було непростим: у 11 років він осиротів, і з того часу проживав з дідусем Павлом у рідному селі. У 1986 році, після смерті дідуся, Микола залишився зовсім сам. В пошуках кращого життя він переїхав до Рівного, де працював фрезерувальником на газорозрядному заводі та проживав у гуртожитку “Газотрону”.
Незважаючи на труднощі, Микола знаходив час на особисте життя. Він мав першу любов на ім'я Оксана, а згодом протягом трьох років залицявся до своєї майбутньої дружини Валентини. У 1991 році вони одружилися, і в шлюбі народилося дві доньки, яких Микола виростив з великою любов’ю та турботою, віддав заміж та став щасливим дідусем 2-ох онуків. Він гордився своїми доньками і був присутній на всіх шкільних заходах та батьківських зборах, завжди підтримуючи жіночий колектив.
Микола та Валентина були одними з перших, хто повінчалися у церкві села Шубків у 1991 році. “Дощова погода, гумові чоботи, сукня, підв’язана до верху, і Свято Трійці, але ми були щасливі...” ...» - з теплотою згадує дружина Валентина. Вона розповідає, що їхнє щастя складалося з простих, буденних моментів: “Щастя завжди в дрібницях — у новій скатертині на столі, у простому, але смачному обіді. Це ті маленькі речі, що роблять життя особливим”.
Микола дуже любив ходити за грибами та на рибалку. Кожної неділі вся родина виїжджала на берег, де Микола займався риболовлею, а його дружина та діти гралися, готували їжу та насолоджувалися сімейним відпочинком.
Микола був дуже щасливий від ролі батька та дідуся. Він був неймовірно гордий своїми доньками і не приховував радості від народження онука Артема. Артем став його найбільшим щастям — Микола не випускав онука з рук, насолоджуючись кожною миттю їхнього спілкування. Коли Артемові було всього 8 років, йому передали панамку дідуся з фронту, яку він більше не знімав.
Микола пішов на війну свідомо, навіть незважаючи на серйозні проблеми зі здоров'ям — відсутність правої нирки. Але не міг миритися з думкою, що сидітиме осторонь, коли інші воюють за його країну. Він пройшов медогляд і чекав на виклик. Дзвінок, який усе змінив, пролунав 19 квітня 2022 року — в день народження його дружини Валентини. Наступного дня, повністю екіпірований, від бронежилета до шкарпеток, Микола вирушив на фронт, ставши на захист рідної землі. Він служив старшим сержантом у військовій частині А 7015, де був командиром танка і мав позивний “Дідусько”.
3 листопада 2022 року, під час бойових дій у селі Невськ, Луганської області, Микола загинув від кульового поранення. Він віддав своє життя, виконуючи обов'язок перед Батьківщиною.
11 листопада 2022 року Миколу Трохимчука поховали на кладовищі в рідному селі Котів. Його пам'ять житиме в серцях рідних, друзів і всіх, хто знав цього мужнього чоловіка, люблячого батька і дідуся. Микола і Валентина разом прожили 31 щасливий рік, і, згадуючи ці миті, дружина говорить: "Ми виховали дітей, віддали їх заміж, і нарешті почали насолоджуватися життям." Але на жаль, нічого не триває вічно. "У нас були як веселі, так і сумні моменти, але всі спогади назавжди залишаться в серці.
Нагороди: За виявлений героїзм і відданість Україні, Трохимчук Микола Михайлович був посмертно нагороджений медаллю "Захиснику Вітчизни". Нагороду з честю прийняла його дружина Валентина, яка зберігає пам'ять про свого чоловіка як про справжнього патріота і героя, відданого своїй Батьківщині до останнього подиху.
