Трохимчук Іван Сергійович (20.05.1987 - 22.07.2024) с. Котів
Трохимчук Іван Сергійович
Іван народився 20 травня 1987 року в селі Котів. З самого дитинства він був тихим, спокійним і терплячим хлопчиком. Мати згадує, як одного разу, коли Івану було всього три роки, він спробував набрати відерцем гарячу смолу і обпік собі руки, але навіть тоді, як дитина, не заплакав. Іван завжди стояв за правду, справедливість і був готовий горою захищати своїх друзів. З юних років, якщо десь виникала бійка, він завжди був там, на захисті друга.
Навчався в Котівській загальноосвітній школі. Попри прохання матері здобути вищу освіту, він відмовився. Іван був упертим — коли вирішив, що хоче служити в армії, жодні аргументи не змогли змінити його рішення.
Службу проходив у президентських військах у Києві. Потім працював на нафтобазі, а згодом займався оздобленням фасадів будинків.
У 2013 році Іван одружився з Галиною, і у шлюбі в них народились дві донечки — Марійка та Софійка. Він був люблячим сином, чоловіком і батьком, який завжди прагнув забезпечити свою сім'ю всім необхідним. Через це часто їздив на заробітки, працюючи як в Україні, так і в Польщі.
З початком війни, коли всі навколо йшли добровольцями, Іван теж не міг стояти осторонь. Казав, що не хоче, щоб окупанти прийшли до його дому, до його сім'ї, що піде воювати. Центри комплектування були переповнені, тому він вирішив приєднатися до територіальної оборони громади. Але коли ситуація змінилася і захист громади вже не був таким необхідним, він почав чекати повістку.
Іван влаштувався охоронцем на Рівненському «Азоті». Пройшов стажування, але швидко зрозумів, що це не його. «Зараз має бути мобілізація, аби мене забрали», – сказав він, і отримав телефонний дзвінок з проханням з'явитися у воєнкомат. Іван без вагань зібрався і поїхав. Отримав повістку, декілька днів на збори, і вже 29 серпня 2022 року він був у лавах ЗСУ.
Службу проходив у 47-ій окремій механізованій бригаді «Маґура», старшим солдатом, помічником кулеметника з позивним «Трохим». Іван пройшов суворий відбір і був підготовлений до контрнаступу в навчальних таборах Німеччини та Словаччини.
«Потім продовжив підготовку на полігоні, і вже 3 червня 2023 року їх перевезли ближче до фронту на Запорізький напрямок. Тоді й почалося наше пекло, коли від одного виходу до іншого життя ставало справжнім випробуванням» - розповідає дружина. «Він пройшов усі кола пекла контрнаступу, виживаючи там, де один за одним гинули побратими. Їх накривали з усіх боків, хлопці йшли через мінні поля, підривалися на розтяжках... Іван переживав за кожного, кого потрібно було забрати, чи то пораненого, чи загиблого побратима. «Ми своїх не кидаємо», – повторював він, ризикуючи життям, але завжди підтримуючи своїх».
«22 червня 2023 року отримав осколкове поранення ока та дотичне поранення правого плеча. Пам’ятаю дзвінок з незнайомого номера, відчула, що щось трапилось, бо Іван був на виході. Підняла трубку і почула його голос. Відразу запитала що з ним: «Ти в госпіталі?» Він відповідає, що так. Питаю: «Наскільки сильно поранений?» А він каже: «Фігня, трохи зачепило, заживе...» Після лікування знову повернувся на фронт… знову виходи… і знову по 3-5 днів без зв'язку».
«20 серпня Іван повернувся з нульових позицій, а вже 21 серпня подзвонив і сказав, що мають встановити прапор в населеному пункті Роботине, що він разом з побратимами має піти. Іван горів цією ідеєю, незважаючи на забій коліна, отриманий під час попереднього виходу. 23 серпня вирушив на виконання бойового завдання з побратимами, повернувся 25 серпня, переповнений радістю та гордістю, що їм вдалося встановити прапор і повернутися без втрат особового складу. Побратими завжди запитували, хто йде на вихід, і відповідь була одна: «Йде Трохим, ідемо і ми». Вони знали, що він не підведе і не залишить їх. Іван завжди говорив: «Разом заходимо і разом виходимо...».
Після Запорізького напрямку продовжував тримати оборону, тепер на Авдіївському коксохімічному заводі. Там також були не менш складні моменти виживання, і кожного разу він хвилювався, що може не повернутися живим. Іван розповідав не багато, про події що відбувалися на службі, але одну історію дружина і досі пам’ятає: «Одного разу, тримаючи оборону залізничної колії, на кожного їхнього солдата припадало десять окупантів, які наступали. Коли він разом з побратимати опинилися майже в кільці, вони вже попрощалися один з одним. Але пригадали, що сапери замінували міст поруч. Підірвавши його, вдалося вийти з оточення».
Побратим розповів дружині іншу історію, коли вони удвох з Іваном були на позиції: «Ніч, нас штурмують, і Трохим каже «Нам зараз капець…». Я кажу йому: «Дивись, братику, в нічник, він сліпить, а я буду їх косити. Ми відбили штурм. Коли не спиш треті сутки, просто спираєшся каскою на секунду і вирубає. Розумієш, що треба «цинкувати тєму». Трохим каже: "Віддихни часок, щоб ти був готовий на ранок, бо буде гаряче". Я приліг, а прокинувся вкритим його ж кітелем. Дві години сну, а спогадів на все життя. І так було завжди. Такого побратима у мене ще не було".
Будучи піхотинцем, Іван зіпсував своє здоров'я і більше не міг продовжувати службу в піхоті. Тож перевівся у навідники бойової машини піхоти «Bradley». У лютому 2024 року, після проходження навчання, почав обороняти Донеччину на Покровському напрямку. Ризик залишався високим: горіла броня (БМП «Bradley»), а він, попри численні контузії, продовжував службу. Був фізично та морально виснажений, але не відмовлявся їхати в місця, звідки міг не повернутися.
З середини лютого по червень 2024 року Іван постійно перебував на нулі, постійно на виїздах, але на зв'язку майже завжди, за винятком, коли їхав чергувати. Одним з важливих бойових завдань була евакуація піхоти. Він знав, як важливо допомогти хлопцям, які чекали на евакуацію, і разом з екіпажем вирушав рятувати незнайомих людей, адже кожного з них чекали вдома їхні рідні.
У червні 2024 року отримав 15 днів відпустки, весь цей час проводив з своєю сім’єю. Час пролетів швидко, і 18 червня Іван повернувся на службу і в той же вечір приступив до виконання бойового завдання. Під час атаки по бойовій машині стався приліт, під час якого травмувався весь екіпаж, але всі лишилися живі. Івану тоді розсікло голову, після чого отримав звільнення від фізичних навантажень. Він завжди повторював: «Ми вміємо», «ми знаємо», «нас навчили». Цілили переважно по башні «Bradley», де знаходився Іван. Та хлопці, маючи бойовий досвід за плечима знайшли вихід, як зробити так, щоб навідник не загинув.
22 липня 2024 року Іван вирушив на евакуацію піхоти в населений пункт Євгенівка, рятуючи двох поранених піхотинців, вскочив у середину бойової машини. В цей момент був обстріл БПЛА, отримав травми несумісні з життям та загинув.
«І кожен виїзд був той крайній, поки цей не став останнім,» – каже дружина. «До обіду ще отримала повідомлення, що у нього «все добре», через 12 хвилин, він повідомив: «Ми працювати, потім напишу». Але вже через годину (згідно з висновком) загинув. Такі, як Іван воюють до останнього подиху, мужньо і не скорено. Їх не можливо зламати чи переконати в чомусь з чим вони не погоджуються».
Побратими називали його «левом», справжнім героєм. Це величезна і непоправна втрата для всіх: для дружини, дітей, батьків, родичів, друзів і побратимів.
Дружина згадує, як вони вірили, що після всіх пекельних випробувань Іван вистоїть і повернеться додому. Але сталося непоправне, те, до чого не можна підготуватися. Іван говорив, що може не повернутися, але завжди повертався. Казав: «Я живучий якийсь, не знаю, як я там виживаю, як мені так щастить».
Повернувся... назавжди. 27 липня його поховали в рідному селі Котів. Він залишиться в нашій пам’яті і серці навіки... мужній, добрий, щирий, привітний, хоробрий, справедливий. Тим хто турбувався не за себе, а за інших.
