Поштова Станція XIX століття
У 1827 році поштовою службою Російської імперії було організовано регулярний рух диліжансів між Санкт-Петербургом, Києвом і Радзивиловим (кордон з Австро-Угорщиною). Проектування і спорудження Брест-Литовського тракту тривало десь років під 40. Дорожнє полотно розширювалось, поверху насипався щебінь, рилися узбічні канали, облаштовувались мости, переважно дерев'яні, а де це було неможливо — влаштовувались пороми. Прокладали шосе російські інженери шляхів сполучення далекий родич поета Сергій Бобрищев-Пушкін та Павел Четвериков.
За рухом поштових диліжансів були зведені поштові станції по типовому архітектурному проекту. Кожна з них знаходилася на відстані близько 17-30 кілометрів одна від одної. Всього їх було побудовано на трасі Київ-Брест близько 35. Планувалися станції однаково за усталеною схемою: мурована огорожа, прямокутний двір, по центру — фасадом до тракту — будинок самої станції, праворуч нього — в'їзні ворота, ліворуч — виїзні. Будинок станції був одноповерховою будівлею з видовженими і стрілчастими вікнами, виконаними в стилі неоготики з хрестоцвітом у колі та парою трилисників під ним. Всі ці поштові станції ділилися на I-IV класи та розподілялися на казенні, вільні й ті, що діяли за особливими умовами (з імператорськими кімнатами). По периметру просторого подвір'я розташовувалися одноповерхові ямщицька, каретна, стайня, комора та льодовня, у яких зберігалися продукти харчування, фуражна, готель, а посеред двору — криниця, обладнана водопоєм для коней. Керував усім закладом станційний наглядач, який мешкав тут-таки, на казенній квартирі. На поштовій станції обов'язково було все, що треба саме для поштової справи: папір, чорнило, пера, марки, штемпелі, поштова скринька, освітлення (свічки, потім — гасові лампи). Для подорожніх завжди готовим був самовар і все, що потрібно для чаювання. Тут вони мали змогу відпочити, змінити коней, а також змушені були заплатити кошти за дорогу, використання коней чи перевезення пошти.
Одним з таких подорожніх у 1846 році був Тарас Шевченко, який зупинявся на кількох станціях, під час поїздки на Волинь за завданням археографічної комісії. Наступного року український письменник Пантелеймон Куліш уперше їхав тут до Західної Європи. Бувала на цих станціях проїздом і його дружина — українська письменниця Ганна Барвінок. Того ж самого 1847 року на нових (як на тоді) станціях зупинялись угорський композитор і піаніст Ференц Ліст та французький письменник Оноре де Бальзак. На початку вересня 1855 року їхали з Києва до Немирова майбутня українська письменниця Марко Вовчок (Марія Вілінська) та її чоловік етнограф Опанас Маркович. 1867 року на цих самих станціях зупинявся й писав звідти листи додому майбутній український композитор Микола Лисенко, прямуючи по науку до Лейпцігської консерваторії. Звідти повертався до Києва 1869-го. Часто їздив цим трактом український письменник Михайло Старицький — вперше 1868 року, відколи придбав маєток на Поділлі. Мандрував цим трактом також і український історик, письменник Микола Костомаров. А ще, з 1894 року й не раз, — Леся Українка з братом Михайлом та їхня мати, письменниця Олена Пчілка.
Із поштово-пасажирським диліжансом їхав поштар у форменому вбранні та з сигнальним латунним ріжком. На кожній поштовій станції він здавав взяту з пункту відправлення та адресовану сюди кореспонденцію й забирав ту, що мала рухатись далі за ходом диліжанса. Така пошта бездоганно діяла протягом кількох десятиліть. Збереглися дані про вартість таких послуг. Так перевезення у Новоград-Волинському повіті у 1894 році коштувало: до міст Житомир та Рівне — 15 коп./пуд, до м. Корець — 0,7 коп./пуд., до м. Полонне — 15 коп./пуд.
На поч. XX ст. з введенням земства у Волинській губернії, його повітовим управам дозволялося передавати поштові станції за відповідну орендну плату після торгів підприємцям, які виявили бажання працювати в галузі поштово-транспортного зв’язку на території повіту.
Наприкінці XIX століття вздовж тракту був прокладений телеграфний зв'язок, після чого станції стали поштово-телеграфними.
Досьогодні збереглося багато зі станцій, але більшість це закинуті будівлі. Деякі з них (такі як в Катеринівці та Копачівці) мають статус пам’яток архітектури національного значення. Інші досі використовуються як придорожні кафетерії (Коростишівб Звягель), торговельні (Катеринівка/тепер Київ) чи готельні (Гурівщина) комплекси. А в Калинівці Київської області діє сучасне відділення Укрпошти.
Поштова станція на 315-му кілометрі траси Київ-Чоп в селі Антопіль, Рівненська область, «Будинок ІІ розряду з готелем». Збудована в 1840-х роках за зразковим проектом 1843 року. Збереглися первісні деталі оздоблення ґанку: гранітні сходи, а також кований навіс. Окрім головної станційної будівлі, зберігся правий та лівий флігелі (останній перебудовано на приватний будинок), а також мур (частково). Флігель у тилу двору не зберігся.
Функціонування станції та лісопильного заводу поряд, а також попит на ряд послуг сприяло тому, що довкола утворився хутір на кілька хат, які заселили працівники із сім'ями. Станція стала своєрідним центром соціальної активності громади.
Під час Другої Світової Війни станцію використовували як місце розташування або перепочинку військ. Серед місцевих жителів досі ходять історії про місцевих партизанів, які нападали на німецькі загони.
Будівля станції збереглася до сьогодні, хоча і перебуває в приватній власності, тому доступ до неї обмежений. Незважаючи на це, приміщення зберегло деякі первісні деталі оздоблення: гранітні сходи та кований навіс. Крім головної станційної будівлі, збереглися також правий та лівий флігелі, хоча останній був перебудований у приватний будинок. Частково зберігся й мур, який колись оточував станцію.
Диліжанс у Швейцарському музеї
